Мерці - Страница 28

Вона намагалася нічим не зв’язувати себе. Навіть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспорті. З батьками вона вирішила просто: матір влаштувала в чистенький будиночок інтернат для ветеранів сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька — до закритого наркологічного лікувального закладу. Тоді вона вже керувала найпрестижнішим відділом в аґентстві, час від часу змінювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовішого і… почала поволі збирати під своє крило команду з колишніх друзів дитинства.

Давній зв’язок лишився тільки з Володимиром — під час навчання в університеті вони іноді передзвонювалися. Згодом Лілі взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що він допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потім Вовик привів Ярославу. Всі разом кинулися на розшуки ще однієї товаришки — Заріни. З нею було найважче — вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потім узагалі в один із днів після літніх канікул на дзвінок дітлахів із Заріниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повідомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмістя.

Місце, що Лілі призначила Заріні, не могло бути порожнім — на нього було багато претендентів, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Ліліаниному горизонті з’явилася її колишня однокурсниця Ольга, а з нею — завдяки їй! — і Анатолій.

Лілі зустріла цю парочку випадково, під час обіду в найближчому від аґентства ресторані. Спочатку між двома ковтками холодного мартіні вона помітила його…

«Олег Меньшиков! — майнула думка. — Невже він?» Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, справді скидався на відомого артиста. Придивившися пильніше, Ліліана зрозуміла, що помилилася. Але то навіть було на краще, чоловік став доступнішим. Те, що вона хотіла мати його у своїй колекції, було для неї очевидним. Поруч з «Меньшиковим» сиділа якась незугарна жінка, вона жадібно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Ліліани радісно затремтіло: вона впізнала Ольгу, — розкішний привід для знайомства. Вона вже знала, що цей красень має належати їй.

Повільною ходою вона наблизилася до їхнього столика, ніби випадково кинула погляд на парочку і радісно вигукнула:

— Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!

Жінка відірвалася від десерту і похмуро огледіла вишукану даму, в якій вона не одразу впізнала колишню однокурсницю.

— Ми разом навчалися! — пояснила Лілі чоловікові, який чемно піднявся зі свого стільця й запропонував їй сісти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сіру дурепу, що сиділа поруч з ним, Лілі обов’язково б це зробила!

— Ну, розповідай, як ти, де? — ніжно наспівувала Лілі. Тим часом чоловік звівся й пішов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.

Щойно він відійшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:

— Його не чіпай! Він — мій. Чуєш? Я за нього — вб’ю.

Лілі не встигла отямитись, як Ольга знову заговорила, але на цей раз інтонація була зовсім інша:

— Господи, вибач! Сама не знаю, що це зі мною коїться. Торік померли батьки — розбилися на машині.

Досі не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покінчила з цим життям. Він мене врятував. От і боюся його втратити — часом шаленію, вибач…

«Клініка! — радісно поставила «діагноз» Ліліана. — Тим краще й простіше!» Вона перетворилася на саму люб’язність. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Підійшов Анатолій, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечір закінчився вдома у Ліліани. З’ясува лося, що Анатолій був учнем Ольжиного батька — відомого хірурга — і, коли трапилося нещастя, одружився з бідною сиріткою, а згодом успадкував і його кафедру в медичному інституті.

Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що візьме Ольгу до себе у відділ. Знала й те, що Анатолій — перший чоловік, що по справжньому зацікавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.

Але чекати довелося менше. Він приїхав до неї через два дні, з квітами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.

Якось він прийшов до неї у подряпинах та синцях.

— Ольга, — коротко пояснив він. — Знову рецидив.

Уже не знаю, що з нею робити — вона скоро зачинятиме мене в хаті. Або вб’є. Вона може…

— Ти, любий, лікар, а не знаєш, що робити, — сказала Ліліана. — Її місце — у психушці.

— Ти собі уявляєш, як я це зроблю? — скипів Анатолій.

— Ну хочеш, це зроблю я? Ти навіть нічого не побачиш. Тільки домовся з клінікою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.

— А якщо вона буде сумирна?

— Не бійся, не буде.

Зранку Ліліана Олегівна викликала Ольгу до свого кабінету… А за годину містом уже мчала машина «швидкої». В кабінеті головного редактора відділу буянила й билася об стіни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованів у синіх вилинялих халатах.

— Я тебе вб’ю. І його вб’ю. І себе вб’ю… — шепотіла прив’язана до нош Ольга і сміялася, дивлячись на розгублених співробітників, що повибігали в коридор.

День дванадцятий

Дощ, який почався під час Аліниного похорону, не вщухав уже тиждень.

Під ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасмаґорією. Вірі було шкода цієї неординарної загадкової жінки. Події останнього місяця зовсім розхитали її нервову систему. Навіть на роботі Віру не полишало відчуття тривоги. Кімната без двох жінок спорожніла. Тепер Заріна сиділа в ній сама у повній прострації. На вільні місця Ліліана Олегівна поки що нікого не брала — наближався час відпусток, їхньому відділу завжди давали їх на початку «оксамитового сезону». Аґентством ходили чорні жарти, мовляв, з приходом до відділу нової співробітниці в ньому почали вмирати люди — хто наступний? Жарти жартами, але Віра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…