Мерці - Страница 35

— Отже, домовилися. Увечері поїдемо до вас, — підвела риску Ліліана. — Нам треба триматися вкупі.

Нехай це бачать усі.

Вони ще трохи посиділи у кав’ярні і рушили на роботу.

* * *

Увечері Стас вирішив зайти до Віри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про ніч, яку вони так безглуздо і дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою він натис кнопку дзвінка.

— Ви до Вірунчика? Проходьте, будь ласка! — збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському відчинив двері.

Iм’я «Вірунчик» різонуло слух. Він машинально пройшов до червоної зали.

— Альберт! — простянгув руку незнайомець. — А ви, мабуть, по роботі?

— Так, — підтримав розмову Стас. — А де господиня?

— Зараз має бути! Ось лишила мене на господарстві — намічається невеличкий сабантуй зі старими друзями, і ви — перший гість.

— Мене не запрошували, ви помилилися!

— Ні, ні, лишайтеся неодмінно! Ми завжди раді новим обличчям! До Вірунчика прості люди не ходять.

Це «ми» знову різануло вуха.

Новий знайомець змусив його сісти.

— А ви хто? — ревно запитав Стас, ледь стримуючись, аби не дати нахабному типу по пиці.

— Я? — перепитав Альберт і на мить замислився. — Скажімо, я її давній і дуже близький приятель. А хто ви?

— Я журналіст, — збрехав Стас. — Ось збираюся писати про вашого «Вірунчика» нарис до рубрики «Багаті й знамениті». Збираю матеріал. Може, й ви мені щось цікавеньке розповісте, як «давній приятель»?

— О, ніколи ще не давав інтерв’ю, — зашарівся співрозмовник. — Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вірунчик дуже здібна, а головне — ви ж бачите, яка вродлива жінка! Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в ній щось таке… Полюбляє таємниці.

Хоча насправді — звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рік не можу її приборкати…

Невловима оболонка Рибки бананки почала наповнюватися й набувати певних контурів. І Стас опирався цьому. З нудьгою він думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожні балачки, зануриться у світ чиїхось звичайних проблем.

Існування в її житті цього самовпевненого типа — такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмі трійці — робило темну Рибку звичайнісінькою кількою в томатному соусі. Він звівся. Він не хотів такої реальности.

Коли Стас виходив з під’їзду, до будинку вже під’їжджало розкішне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, і Стас поквапився відступити у тінь. Серце чомусь підскочило й шалено зателіпалося десь у горлі.

Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини і, зібравшися в коло, почала відкорковувати пляшку з шампанським. Пляшка вистрілила, жінки заверещали, як екзотичні пташки в едемському саду. Від цього кола розходилися потужні хвилі благополуччя й дорогих парфумів.

Барвиста зграйка верещала, сміялась і крутилася в очах Стаса, як клітка з папугами. І посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англійського джерсі, з його хмільним збудженням, посеред желеподібної атмосфери повного кайфу вишуканим філіґранним силуетом виділявся центр цієї не відомої йому програми — вона. Але Стас не одразу упізнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фіолетовим полиском… Вона не верещала, як усі. Вона стояла всередині кола і водночас зовсім окремо. Вона ніби розчинялась у повітрі. Вона була скрізь і ніде. Від неї — і тільки від неї — долинав особливий запах священної індійської квітки шафалі, яку заборонено зривати. Від цього запаху Стасові запаморочилося в голові…

Він отямився від болю в яснах і ще довго не міг розціпити зуби.

І вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумілостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всім показує свій зад!

Стас уже зібрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вікна висунулася задоволена пика сьогоднішнього знайомця — Альберта.

— У у, гади, шампанське п’ють і не піднімаються. А я вже стіл накрив! До речі, Вірунчик, тут до тебе приходив якийсь журналіст — Стас, здається…

Ні, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…

Так миттєво згоряє сірник, змінюючи яскравий капелюшок на зібгану чернецьку хустину. Її обличчя змінилося, потеплішало і стало зовсім простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящіркою — холодною й слизькою, — хтось підхопив її під руку, і юрба запхалася до під’їзду. Клаптик її сміху відірвався і, підхоплений вітром, приклеївся до Стасових старих кросівок…

День п'ятнадцятий

Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.

Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила після того, як розв’яже свої проблеми з лікарем, почне приватне розслідування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчазних і загадкових колеґ. Вона інтуїтивно відчувала, що їх пов’язувала не тільки робота.

У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До міського цвинтаря швидко дісталася на таксівці. Віра добре пам’ятала розташування могил — вони були майже поруч. Аґентство вже встигло поставити на них білі мармурові обеліски з ніжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають під шкірою на скронях або видніються на пожовклому осінньому листі.

На цвинтарі, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне місто мерців, — подумала Віра. — А й справді ж — місто, тільки підземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царські села», свої маґістралі та провулки. Тільки немає метушні та марних пристрастей…».