Мерці - Страница 38

Нова хвиля несе її у той день. У той, найстрашніший, коли…

Віра маленька забігає до під’їзду, їй назустріч мчить ватага дітлахів. Віра вже згадала: це — Лілі, це — Аліна, це — Рінка, це — Славка, це — Вовик. Лолітки і сноби!

Віра маленька нахиляється до розв’язаної шнурівки.

— Ссссука! — шипить янгол у шортах з мереживом, зіткнувшись із скоцюрбленою постаттю. Віра помічає, що руки янголятка — в крові. Маленькі червоні цятки й на сукнях інших…

— Ось воно що… — шепоче Віра доросла. — Так ось воно що…

Віра маленька піднімається сходами, подумки повторює неправильні англійські дієслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогодні Абелівна обіцяла навчити її французької пісеньки, яку співала Едіт Піаф. Віра любить співати.

Вона піднімається до квартири…

— Це вони!!! — кричить Віра доросла. — Вони вбили!

Віра маленька бачить розтрощену голову старої.

Кров залила слоників. На підлозі — порожня скринька… На ній також — кров…

Віра маленька кричить, і цей крик передається Вірі дорослій.

Віра прокидається від власного крику.

— Мати думала, що вбивця — я! — голосно і чітко вимовляє Віра. — Тепер усе зрозуміло…

Віра кидається до вимикача, безтямно клацає ним — але світло не вмикається. Віра одним стрибком кидається до ліжка і до підборіддя натягує на себе вологе від поту простирадло. Жах охоплює її.

«Значить, кров на наших дверях — справа рук Лілі, — думає Віра і не може зупинити страшних думок. Її скроні пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. — Тепер зрозуміло, чому мати написала мені такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька — вбивця. Вона приховала мій злочин. Вона думала, що коштовності у мене. Стоп!

Коштовності. Тоді я про це не думала, а зараз упевнена, що то були діаманти. Тепер вони полюють на діаманти.

Мабуть, хтось із них — діти ж є діти! — заховав їх. І тепер хтось один знищує конкурентів! Наступна черга — моя? Але ж я нічого не знаю! Я боюся! Я нічого не знаю! Як їм це довести?!.»

— Я нічого не знаю! — голосно вигукнула Віра у темряву.

«Знаєш… знаєш… — нашіптує їй внутрішній голос, і Вірі здається, що це голос матері. — Разом з усіма ти вбила Аліну — хіба це не злочин?..»

— Так, так, Аліну вбито двічі, — згадує Віра. — Я пов’язана з ними…

Голова гуде. Голос матері стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхідні двері риплять і тихо відчиняються…

«Це ґалюцинації… - шепоче Віра. — Це сон…»

Але це вже не сон. Дві довгі тіні — біла і блакитна — тихо наближаються коридором.

Віра хрипить, як риба ковтає повітря, але воно не проходить у легені… Серце зупиняється…

— Це вже простіше! — каже біла тінь, прислухаючися до Віриного пульсу. — Вона сама нам допомогла.

— Слабкою виявилася, — каже її подруга. — Не наша людина… Двірничка і є двірничка.

— Не чіпай тут нічого, і пішли звідси хутчіш!

— І що далі? Тепер зрозуміло одне: ми вдвох. І хтось із нас бреше. Гадаю — ти.

— Дурна! Той, хто кінчив Зарку, — той і знає все.

Про це треба добре поміркувати. Розумієш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, — запропонувала подруга. — Чогось вип’ємо, перепочинемо. І вирішимо, що робити далі.

***

З тієї ночі, коли Віра так довірливо й дивно заснула в його обіймах і непомітно зникла під ранок, Стас не міг спокійно спати. Та ніч ніби виставила перешкоду подальшим стосункам. Сотні разів він поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздість: то він заснув у її кріслі, як останній ідіот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свій підводний химерний світ. Йому хотілося випірнути, забути її, ковтнути гарячого міського повітря або напитися й назавжди викреслити з пам’яті цей епізод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епізод у її бурхливому житті. Красива, вільна, навіжена Рибка має бавитися такими ось епізодами й миттєво їх забувати.

Стас стояв біля вікна й вдивлявся в темні силуети дерев. Серпень відпливав за вікном, як величезний «Титанік» — йому хотілося вистрибнути з вікна, до плисти до нього, розгрібаючи руками вологе листя, піднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнішу каюту і зникнути разом з тінями присмеркових дерев, птахів та звірів. Він не міг зізнатися навіть собі, що увесь час виглядає у дворі знайому постать. Він бажав цього.

Тоді можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, і знову заговори ти із нею. Наприклад, так: «Привіт, мале! Щось ти сьогодні раненько…»

Іноді йому здавалося, що він насправді бачить її.

Але то були лише тіні. У дворі було порожньо. Біля під’їзду стояли три припарковані авта.

Раптом подвір’я освітилося фарами машини. Стас одразу упізнав її — це була та сама машина, на якій вона під’їхала кілька днів тому з компанією галасливих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама — його план втілиться у життя. «Рибко, будь сама!» — заклинав Стас, пильно вдивляючись у темне скло віконець машини, що якраз намагалася втиснутися поміж жигулем та пежо.

Нарешті двигун замовк. Ще мить — і з авта вислизнули дві незнайомки.

«Знову до неї гості, — подумав Стас. — Адже такі дами можуть завітати тільки до Рибки!»

Йому здалося, що одну з жінок він уже бачив у дворі того дня, коли заходив до Віри й познайомився з цим жалюгідним Альбертом. Жінки безшумно зачинили дверцята машини. Постояли кілька хвилин, розмовляючи й допалюючи свої довгі цигарки, потім так само тихо й швидко попрямували до під’їзду.