Мерці - Страница 39

Стас вийшов у коридор, прислухався. Ліфт зупинився на їхньому поверсі. Стас пожалкував, що на дверях Місіс Гадсон, хоч як це дивно, не було «вічка».

На сходах стояла мертва тиша. Йому здалося, що дами просто завмерли перед її дверима. Він причаївся.

«Мабуть, у них домовленість, і вона сама відчинила двері, без дзвінка… — подумав Стас. — Але ж чому вони не верещать, як тоді? Дві дами вночі — це ж пригода.

Мабуть, у неї вже сидить весела компанія…» Але тиша нічим не порушувалася.

Стас ще хвилину постояв біля дверей, прислухаючися. Потім йому стало соромно. Так, мабуть, жебраки прислухаються до нічного життя багатих сусідів і мріють опинитися по той бік стіни.

«Досить! — пошепки наказав він собі. — Я на своєму боці. Прощавай, нічна Рибко! Пий своє шампанське!»

Він повернувся до своєї кімнати і хотів уже лягти, але його знову відволік ледь чутний звук, що долинув з двору — з під’їзду виходили, клацнули дверцята авта…

«Що ж так швидко?» — здивувався Стас, і щось змусило його знову підійти до вікна. Дами стояли біля свого авто і, здається, сперечалися. Потім одна хутко зняла з рук рукавички і стрибнула на заднє сидіння.

«Дивно — рукавички до майже літнього вбрання…» — майнула думка. Авто безшумно рушило з місця, — цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.

«Її, мабуть, немає вдома, — вирішив Стас. — Але чому ж тоді не було чутно жодного дзвінка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночі, вони мають довго дзвонити у двері.

Зараз на сходах тиша — я б обов’язково почув дзеленчання…»

Цікавість і неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити двері. На сходах нікого.

Стас зробив кілька кроків і легенько штовхнув сусідні двері.

Вони безшумно відчинилися під його рукою.

«Не може бути…» — не повірив Стас.

Але двері були незамкнені. Він хотів гукнути в темряву, але від хвилювання зник голос. Він навпомацки увійшов до передпокою. У квартирі тихо і темно. Стас клацнув вимикачем — світло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити — спершу хотів з’ясувати, чи є господиня. Він обережно прочинив двері спальні.

На розстеленому зібганому ліжку лежала Рибка… Її рука неприродно звісилася на підлогу.

«Якщо спить — я злякаю її!» — майнула думка, і Стас навшпиньках підійшов ближче. Місяць світив прямо у Вірине обличчя. Стас відсахнувся: це було обличчя мерця…

Він дивився на нього якусь мить, і ця мить здалася йому вічністю. «Цього не може бути! Я так не хочу!

Це неправда!» — бурмотів Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ясті. Пульсу не було.

Раптом він згадав, як колись давно мати розповідала, що «витягла батька з того світу», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерія.

Тоді лікарі вже констатували батькову смерть і збирали свою реанімаційну апаратуру. Де та артерія?

Руки німіли та відмовлялися щось відчувати. Він закинув Вірину голову і припав губами до її шиї.

Стримуючи поштовхи власного серця й затамувавши подих, він нарешті відчув десь у глибині цього зламаного організму слабкі ледь чутні поштовхи.

«Рибко, тільки не вмирай!» — наказав він Вірі й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансформаторі. У кімнаті засвітилося. Стас кинувся до ліжка, згадуючи все, що він колись бачив і знав: треба покласти її прямо, подушку — геть, далі — запустити серце міцними поштовхами у груди, періодично роблячи «штучне дихання». Він робив усе так, як бачив у якомусь кінофільмі. Здавалося, це тривало безкінечно.

— Рибко, мила, не вмирай! — прохав він, термосячи холодне покірне тіло. — Усе тільки починається! Ти навіть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, ні? Дур ниці, Рибко, дурниці! Вір мені! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!

Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та міліцію… Але Стас не міг навіть поворухнутися. Збайдужіло й безтямно він сидів на краю ліжка. Ні, міліція та «швидка» почекають… Він уже не метушився, він дивився на змучене незворушне обличчя. Він нахилився над ним — це буде перший і останній поцілунок.

Він доторкнувся губами прохолодної Віриної щоки і ще раз прошепотів у ніжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу — без тебе… Це просто нецікаво…»

Віра конвульсивно схлипнула. Повітря зі свистом увійшло до легенів. Повіки затремтіли й відкрилися…

— Знову — ти?.. — ледь чутно вимовила вона й знепритомніла.

Він не втримався — поцілував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання і пішов до телефону набирати «03».

«Швидка» приїхала за півгодини. За ці півгодини Стас згадав усі молитви, які тільки знав. Він тримав Віру за руку й подумки віддавав їй усю свою енерґію.

Іноді йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволі теплішали.

— Де хвора? — по діловому запитав заспаний лікар у синьому пожмаканому халаті, з під коміра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увійшла така ж заспана медсестра. Лікар діставав фонендоскоп, медсестра сіла за стіл й розгорнула свого записника.

— Ви чоловік? — запитала вона, одягаючи окуляри. — Вік хворої? Де працює?

— Яке це має значення? — огризнувся Стас. — Ви лікуйте.

— Не вказуйте, що нам робити, юначе! — відказав лікар і звернувся до медсестри. — Пиши: серцевий напад, стан стабілізується. Зараз зробимо заштрик.

— Госпіталізувати? — запитала медсестра.